До 76-річчя визволення Нововоронцовського району від нацистських окупантів

  За документами державного архіву звільнення Херсонської області від нацистських загарбників тривало з  26 жовтня 1943 року до 12 квітня 1944 року. Першими були визволені населені пункти Верхньорогачицького району, а остаточною стала перемога над ворогом біля залізничної станції Чонгар Генічеського району.

  29 лютого 1944 року було завершено визволення Нововоронцовського району за участі трьох загальновійськових армій: 5-ї ударної під командуванням генерал-лейтенанта Цвєтаєва В.Д., 6-ї  під командуванням генерал-лейтенанта Шльоміна І.Т. та 28-ї під командуванням генерал-лейтенанта Гречкіна О.О. У їх складі у битвах  з ворогом брали участь сім стрілецьких корпусів та 22 стрілецькі дивізії.

  У бою за звільнення с. Дудчани уродженець Башкортостану Губайдуллін М.Х., будучи тяжко поранений, тілом закрив амбразуру дзоту, за що посмертно був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

  На жаль з кожним роком свідків тих подій стає все менше. Саме тому наша увага повертається до періодичних видань, книг, архівних зібрань. Свідчення про ті трагічні роки відображені у спогадах учасників та очевидців, опублікованих  у районній газеті «Вісті» («Ленінський шлях»), районній Книзі Пам’яті, виданій у 1995 році районною радою ветеранів війни та праці, книзі «Я напишу вам про війну…», виданою до 70-річчя Перемоги за участі районної ветеранської організації, ветеранських клубів селища, колективів районної газети «Вісті» та загальноосвітніх шкіл району,  книгах місцевих письменників Трояна (Рольянова) Г.М. та Шульги А.Г., спогадах місцевих жителів, які зберігаються у фондах архівного сектору районної державної адміністрації.

  Із спогадів Героя Радянського Союзу, льотчика-винищувача МАКОВСЬКОГО С. Й. про звільнення Нововоронцовського району:

– 4 січня 1944 року ми поверталися парами з бойового завдання після бомбардування німецького аеродрому. Пролітаючи над Дніпром побачили, що фашистські війська переправляються на лівий берег. Я вирішив використати весь боєзапас і завдати штурмовий удар по переправі.  Це місце прикривали ворожі зенітки, літак мого ведучого В. Кузнецова відразу був підбитий і він змушений був сісти прямо на поле, на стерню, Окремі групи гітлерівців почали з двох напрямків оточувати літак.

  Посадку здійснив з другого кола. Сів навпроти літака Кузнєцова, швидко взяв його на борт і пішов на злет. Під час розбігу відкрив з гармати вогонь по фашистах, які в паніці падали на землю. Німці ж відкрили по літаку шалений вогонь з усіх видів зброї. Ворог був так близько, що я розрізняв люті обличчя окремих гітлерівців…

  Із книги «Я напишу вам про війну»

  Із спогадів  жителя смт. Нововоронцовки КУКОЛА Г.А.:

  – Мені тоді виповнилося 16 років. За роки окупації в Нововоронцовці розміщалося багато різних військових служб – гестапо, фельджандармерія, поліція, сформована з місцевих жителів.

  У лютому 1944 року змучене чужинською неволею населення Нововоронцовки з нетерпінням чекало визволення свого селища від фашистів та їх прихвостнів. Звуки артилерійської канонади з кожним днем ставали все виразнішими. Гриміло з боку Апостолово, через плавні в районі Рогачика. Наші війська вели наступ в декількох напрямках одночасно. Фашисти в районі колгоспного дитсадка розмістили свою артилерію, яка методично стріляла в бік Мар»янського…

  Із районної газети «Вісті» 26 лютого 1994 р.

  Із спогадів САФІУЛІНА І.І., звільняв Нововоронцовку від фашистів у складі 6-ї армії 3-го Українського фронту:

– Був кінець лютого. Тривале бездоріжжя не давало змоги своєчасно підтягти наші тили, але час не чекав. Вранці 27 лютого над Нововоронцовкою повис стовп диму. Не важко передбачити, що відступаючи, фашисти палили і знищували якісь об’єкти. Пам’ятаю: перша спроба взяти Нововоронцовку в лоб не увінчалася успіхом. Не вистачило сил і вогневої підтримки. Тоді натиснули сильніше. Першими в селище увійшли дивізійні розвідники на чолі з їх командиром старшим лейтенантом Літвіновим Г.Ф.

Із районної газети «Вісті» 26 лютого 1994 р.

  Із спогадів МЕЛЬНИКОВА С., учасника боїв за Михайлівку:

  – 24 лютого 1994 року почали форсування Дніпра з села Сергіївка на правий берег – Михайлівка. На переправу німці кинули авіацію, бомбили і переправу, і човни. Багато з батальйонів піхоти було потоплено, а з ними і бойова техніка. Але 25 лютого ми зайняли плацдарм і закріпилися на ньому. Німці протягом дня атакували нас, але поріділі батальйони стояли насмерть. Ми зайняли школу, в якій був оборонний пункт, увірвались на другу вулицю і щільним вогнем розстрілювали гітлерівців. Фашисти вели сильний вогонь із п’яти танків, нашим солдатам три вдалося підбити. Але гітлерівці знову перейшли в атаку – 11 танків і самохідних гармат, піхотні підрозділи змусили наші бойові порядки залягти. Йшов нерівний бій. Короткими перебіжками фашисти наближалися до наших позицій. Автоматники старшого лейтенанта Савранського Миколи Федоровича пішли в атаку при підтримці наших бронебійників. Вісім танків і самоходок палало, до 300 гітлерівців було знищено.

  Незабаром прийшло підкріплення. Танки Т-34 з піхотою пішли в наступ і погнали фашистів. В цьому бою я був поранений, а колишній командир роти Савранський М.Ф. ніби був похований у братській могилі в Михайлівці. Але він чудом залишився живим і у 1989 році, на День Перемоги, прибув до села і власноруч викреслив своє ім’я на пам’ятній плиті.

Із районної газети «Вісті» 26 лютого 1994 р.

  Із спогадів ПУХАЛЬСЬКОЇ Н. К., жительки с. Золота Балка:

  У 1941 р. Ніні виповнилося лише шістнадцять.  Затяжні і запеклі бої при звільненні Золотої Балки пам’ятає добре. Вісімнадцять діб з перемінним успіхом для обох сторін: то наші йдуть у наступ, то німці тиснуть вогнем. Багато селянських хат перетворилися тоді на руїни, згоріла вщент і оселя Пухальських. Поряд з нею стояла збудована на віки церква і від прямого влучання постраждав лише купол, але в повоєнні роки її зруйнували тихо і мирно.

– При звільненні села загинуло багато наших бійців і офіцерів. Пам’ятаю, як ми зносили їх в одне місце і ховали. В селі було зразу сім могил, вже потім усіх загиблих перенесли в одну – братську. Носили снаряди для наших аж у Хрещенівку, Ми готові були терпіти будь-які труднощі, тільки б ворога з нашої землі прогнати швидше.

Із районної газети «Ленінський шлях» 08 травня 1991 р.

  Із спогадів ВИНОГРАДОВА М.М., учасника визволення с. Золота Балка:

– Вже світає. Роти готуються в атаку. Завдання батальйону оволодіти висотою північніше села (зараз вона біля приміщення школи).

  З-за Дніпра з’явилися наші штурмовики. Пролетіли над ворожими окопами, обстрілюючи фашистів з кулеметів. Перебігаючи від хати до хати де гранатами, а де автоматною чергою зачищали собі дорогу від ворога. З восьми чоловік групи повернулися лише четверо.

  Попереду точиться бій. Потрапляємо на вулицю села, котра тягнеться вздовж Дніпра. І ось перша зустріч з ворогом. Це три фашистські штабні машини, які зав’язли в багнюці, а їх господарі встигли далеко забігти.

  Висоту ми взяли з мінімальними втратами.

Із книги «Я напишу вам про війну»

  Із спогадів ОВСЮКОВА Г.І., учасника визволення с. Гаврилівки:

– Наш підрозділ одержав оволодіти плацдармом в районі Гаврилівки, де височів маєток Фальц-Фейнів, саме він став для нас мішенню. Наступ ми вели з району Малої Лепетихи. Шкода було тієї величної будови, що навіть за декілька кілометрів вражала нас красою, але ми знали, що саме там закріпилось фашистське угрупування. Під час чергової мінометної атаки ми переправились через Дніпро, надавши цим велику допомогу роті Ахтирцева Ф.В. і вже разом з ними утримали захоплений зі сходу плацдарм в околицях Гаврилівки до приходу основних сил.

Із книги «Я напишу вам про війну»

  Із спогадів про визволення Хрещенівки ГЛЄБОВОЇ Л.Ф., дитини війни:

– Нарешті 1944 рік, лютий місяць, деінде ще лежав сніг, а то чорніла розтоптана, напіврозтала земля. Стрілянина велася вдень і вночі. Одного ранку (чисел не знала) стали виразно чутні вигуки наших бійців. Мама з Катею без кінця вибігали на вулицю і нетерпляче чекали своїх. Нас мама ховала у кладовці, де не було вікон і не могли влучити кулі чи осколки. Звідти ми і почули радісні крики і плач матері і сусідів, що зустрілися з воїнами-визволителями. А я ще цілий тиждень не злазила з печі, боялася німців. Війна на все життя закарбувалася глибоко у моїй пам’яті. Укравши дитинство і поклавши відбиток на наступні роки, викрививши долю, прирікши на існування в усьому обділених безбатченків.

Із книги «Я напишу вам про війну»

  Із спогадів про визволення Миролюбівки МИРОЄВСЬКОГО Д.П., дитини війни:

– Радянські війська з тяжкими боями форсували річку Дніпро і вже 01 березня 1944 року звільнили наше село від фашистів. На дорогах була страшна багнюка і німецькі солдати, втікаючи, палили застряглу техніку. І по селу, і по дорозі на Нововоскресенське горіли десятки машин і бронетранспортерів.

  Першими селом йшли радянські розвідники. Вони заглядали у кожну хату, у кожний підвал. І коли до нашого двору зайшло троє і чітко запитали «Немцы есть?», мати перехрестилася і з сльозами на очах сказала: «Дорогі мої синочки, як же ми вас довго чекали!»

Із книги «Я напишу вам про війну»

  Ці спогади є важливим історичним джерелом, особливим баченням війни, її пам’яттю. Звичайно, це лише невелика їх частина, але й ці щемливі рядки очевидців, які пережили те страшне лихоліття, нагадують нам про національну трагедію, скалічені людські долі, втрачене дитинство.

  Без глибоких знань історії своєї країни, рідного краю неможливо плекати почуття любові до рідної землі, національної гордості, патріотизму і архівні джерела відіграють тут надзвичайно важливу роль. Матеріали не завжди можна знайти на сторінках підручників з історії чи сайтах, тому в нагоді стануть джерела районного архіву, які відкриють нові можливості для осмислення подій 76-річної давнини.

  Завідувачка архівного сектору районної державної адміністрації Ольга Матвієнко.

Записи закриті.

Категорії
Архіви
Счётчик на месяц